1 Бал2 Бали3 Бали4 Бали5 Балів (ще ніхто не проголосував, станьте першим!!!)
Loading ... Loading ...

Про що говорять ветерани

Без названия

Ось так, відразу, у приміщенні міської ради тепер їх і не відшукати: віднедавна тут же, на першому поверсі, але в іншому крилі, міська рада виділила для них іншу кімнату – в рази більшу, ніж попередня, майже актовий зал.

- Це міський голова Сергій Максименко, – з гордістю говорить голова міської ради ветеранів Сергій Мурадян, – нам цю кімнату виділив, раніше тут архів знаходився.

Заступнику голови районної ради організації ветеранів Володимиру Омельченку теж є чим похвалитися:

- У районної організації ветеранів також віднедавна своя окрема приймальня, дякуючи голові районної ради Сергію Нерозі вже є, навіть ремонт для нас роблять. А до того голова районної ветеранської організації Володимир Прислонський у приймальній начальника управління соцзахисту ютився, незручно було, тісно. Скільки ми не просили у попереднього керівництва району виділити для найчисельнішої у районі громадської організації кімнату, ті тільки погоджувалися, що потрібно, але відразу ж і забували про нас.

Чим і як живуть сьогодні ветерани, які проблеми виникають у них та як справляються з їх вирішенням, про що говорять, зустрічаючись? Цими та іншими питаннями працівники редакції поцікавилися у активу міської та районної ветеранських організацій напередодні чергової річниці створення Організації ветеранів України.

А розповісти, як виявилося, представникам найдієвішої в районі громадської організації є про що.

Із 15-тисячної армії ветеранів району півтори тисячі людей поважного віку потребують сторонньої допомоги, розповідає Володимир Омельченко, територіальний центр же має змогу забезпечити обслуговуванням соціальних робітників лише 560 чоловік, тобто людей одиноко проживаючих, у яких немає рідних. Але ж життя є життя, іноді і діти є, а про немічних батьків на роки забувають, то не кидати ж їх напризволяще. Ось тут і підтримують таких ветерани-волонтери, які на території району працюють на добровільних засадах. Хліба принесуть, у хаті приберуть, про привезення дров потурбуються, а при потребі, якщо занедужає, до лікарні людину влаштують.

Сьогодні на Зіньківщині налічується 54 первинні ветеранські організації, найдієвішими Володимир Омельченко називає міську (голова – Сергій Мурадян) та селищну (Микола Моргун). Близько тисячі дітей війни проживає на Зіньківщині, 260 учасників війни, а учасників бойових дій Великої Вітчизняної – на пальцях злічити. Скільки ж щорічно з’являється в районі нових пенсіонерів сказати важко, і районна, і міська організації ремствують, що в останні роки таку інформацію у Пенсійному фонді зробили майже засекреченою, хоча, при тому, відшукати чиїсь персональні дані із зазначенням дати народження, місця проживання та номеру телефону в мережі Інтернет зовсім не складно. Як так?

Ветеранська організація не веде журналу обліку добрих справ, люди поважного віку просто намагаються допомагати та підтримувати один одного у дні скрути та самотності, бо більше за інших прожили на світі і добре знають як із суєти суєт виокремити істинні цінності.

- Якщо жителям міської ради потрібна термінова допомога на операцію, – розповідають ветерани, – ми йдемо до міської влади, просимо не відмовити у проханні, адже не завжди рідні хворого наважаться на такий крок. Нам постійно йдуть назустріч.

- 5 років тому, – пригадує Віталій Друмов, – ми кинули клич до небайдужих зіньківчан організувати догляд не лише за братськими могилами, а й за занедбаними похованнями наших земляків, рідні яких забули про синівський обов’язок. Першими ж щовесни і приступаємо до наведення порядку на цвинтарях.

Саме так, власним прикладом, і привчають старші зіньківчани своїх внуків жити за християнськими звичаями, не цуратися свого роду-племені, любити та допомагати ближньому. Про ці найголовніші у житті цінності держава чомусь сьогодні говорить мало, але ж без них завтрашній день не може бути повноцінним.

Ветерани підказують, що саме Віталій Друмов є незамінимим помічником для родин мешканців міської ради у найважчі хвилини їхнього життя. Під час поховань саме він керує похоронною процесією, підказує що за чим робити, беручи на свої плечі чималу ношу.

Велике значення у житті людини похилого віку є не лише наявність матеріальних благ, а й вияв уваги та поваги до неї. Тож і не забуває президія ради ветеранів про ветеранів-ювілярів, для кожного з них знайдеться вітальна листівка та хороші побажання, особлива увага – учасникам війни.

Активісти-ветерани власним прикладом залучають людей поважного віку до здорового способу життя, понад 200 чоловік сьогодні відвідує гуртки за інтересами, які діють у територіальному центрі, в місті та селищі постійно функціонує університет третього віку.

Нещодавно ветерани міста звернулися до міської влади з проханням передбачити на автошляхах Зінькова велосипедні доріжки, це дасть змогу людям впевненіше почуватися на проїжджій частині, подібна практика давно вже існує в більшості цивілізованих країн світу.

Але є й такі болючі для ветеранів питання, яких самотужки не вирішити, наприклад, урізання санітарних норм для виділення субсидій навіть учасникам бойових дій Великої Вітчизняної війни, а їх у районі одиниці залишилися. Не ті герої у нашої держави сьогодні у моді, хоча не балують і новоявлених, позбавляючи їх нагород так же запросто, як і давали.

Не повертає держава пільг і дітям війни. Як кажуть, не дай Бог їм подібне пережити, але коли б пережили самі чи їхні близькі, тоді б розуміли, як це з малолітнього віку хліба досита не наїдатися, а на старості кісток не нагріти в холодній хаті. Та що до того Президенту з його п’ятипалубними кораблями за кордоном та маєтками із церквами на власному дворищі, басейнами та автопарками, говорять ветерани війни та праці, ситий голодному не товариш.

Чимало бачило старше покоління на своєму довгому віку, мало хто з них на брехливі обіцянки майдану свого часу купився, але тепер от разом з усім народом пожинають те, що посіяли інші довірливі українці – бідність, безнадію. Та не дорікають “ужинком” молодше покоління, нехай на власні очі бачать хто чого вартий та висновки роблять. Просто як можуть, так і допомогають дітям та внукам іншу правду побачити. До школи йдуть, щоб про подвиг прадідів у роки війни розказати, дівчаткам підказують, що не до лиця їм хизуватися тим, що навчилися палити цигарки, як дядьки на колгоспному дворищі.

- Коли зустрічаємо малолітніх бешкетників на вулицях міста, – говорить Сергій Мурадян, – проводимо з ними бесіди, переконуємо словом. І це діє.

Багато нинішніх реформ у державі зіньківські ветерани розцінюють як геноцид українського народу і не інакше.

- І як же треба ненавидіти Україну, – кажуть, – щоб такі реформи приймати.- Наприклад, медична реформа. Хто дав вказівку медикам не виїжджати на виклик до старої людини, коли в тієї тиск підвищений? Не потрібні люди державі.

І не треба декому сьогодні звинувачувати старше покоління у тому, що це у них ностальгія за молодістю. Цю дурницю у порівнянні із тим як було і як стало хіба дурень озвучити може.

- Був наприкінці минулого року я в Києві, – розповідає Володимир Омельченко, – так вразило мене те, що тисячі людей, мов зазомбовані, по столиці ходять, ніхто із них не посміхається. На всіх кутках якісь охоронці з автоматами, кого і від кого охороняють? Багатих від бідних, чи навпаки? А раніше такого не було.

Усе підмічають ветерани, боляче їм від усвідомлення того, що надбання та завоювання попередніх поколінь не на користь майбутнім. І це підриває їх здоров’я.

Нелегко нині цим сивочолим людям, але рук вони не опускають, бо не вчили того їх свого часу. Навпаки, чим більше випробувань, тим менше хиляться. Першими на своїх засіданнях зіньків-ські ветерани дали виважену оцінку всім нерозважливим урядовим реформам. Не боячись навіть фізичного насилля у перші роки другого майдану відстоювали добре ім’я героїв Великої Вітчизняної, гуртом піднялися, щоб не дозволити місцевим перевертням перефарбувати монумент Слави в центрі міста. Та хіба усе перерахуєш? А чого варті сміливі колючі статті у районній газеті Павла Черевишного, Петра Василинки, Миколи Кандзюби, Володимира Прислонського, вірші Івана Нерозі? Сьогодні уже легко називати чорне чорним, а чотири роки тому усім було лячно.

Своє бачення з приводу тих чи інших кардинальних змін не на користь людей, запроваджених державою, наші ветерани адресують у найвищі інстанції. І навіть якщо нічого не зміниться, то нехай високопосадовці хоч знають як народ до всього того ставиться.

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>