1 Бал2 Бали3 Бали4 Бали5 Балів (ще ніхто не проголосував, станьте першим!!!)
Loading ... Loading ...

Розбудовубте, дерзайте, і давайте новим вулицям імена достойних своїх земляків. Не перекреслюючи і не паплюжачи історію

tEtTO5kE7iQ

Перемога над фашизмом у Другій світовій війні далася світу ціною життя 50-ти мільйонів людей. Страшні цифри – і мільйони безіменних героїв. Вони гинули на фронтах і в партизанських загонах, у власних домівках і в концтаборах. Героєм можна по праву вважати навіть того, хто вижив у ці страшні роки лихоліття. Вижив у тилу ворога чи на окупованій території, під прицілом німецьких автоматів. Вижив, пройшовши горнило війни. Сьогодні «наймолодші» з них, тих, хто воював і залишився жити, вже відсвяткували своє 80-річчя. Та скільки їх, живих свідків? Одиниці. Більшість же з тих, що вижили, давно пішли з життя, забравши з собою у могилу пам’ять про страшну війну. Вони ділилися з нами, їх нащадками, спогадами, розповідали, як могли, про війну і свої солдатські будні. Та чи дослуховувались ми до цих спогадів? І чи можна сьогодні нам, їхнім нащадкам, зрозуміти, як то було? Чи можна вважати героєм людину, яка йшла на смерть з ім’ям тирана Сталіна на вустах? Або засуджувати людину, яка, воюючи в лавах Української Повстанської Армії, вбивала не тільки гітлерівців, а й шанувальників того самого тирана Сталіна? Думаю, не варто. Бо всі вони – герої. То доля їх так склалася.

Починаючи з листопада минулого року і до лютого цього року, в газеті «Голос Зіньківщини» публікувалася стаття наукового співробітника Національного музею-заповідника українського гончарства Віктора Міщанина під назвою «Глинські радянські партизани чи глинські радянські розбійники, насильники і вбивці: міфи і реальність». Взятися до написання цієї статті автора, за його словами, змусив той факт, що в його рідній Опішні не має права бути вулиці Партизанської. Бо, як стверджує Віктор Міщанин, партизанів у їх краях не існувало. Саме це твердження й викликає подив. Цитую автора: «Я не мав би нічого проти, якби ми жили десь на Сумщині чи Чернігівщині, де діяли червоні партизани Ковпака й Федорова… Наш Опішнянський край відомий не як партизанський, а як гончарський, і Опішня нині відома не завдяки партизанам, а завдяки Музею гончарства…»

Не маючи нічого проти того, що кожен кулик, як-то кажуть, своє болото хвалить, спробуємо все ж посперечатися з паном Міщанином.

Звісно, про опішнянських майстрів гончарної справи слава вийшла далеко за межі України. Тому, можливо, і не знайшлося особливо охочих краєзнавців, які б вивчили досконально, що ж саме відбувалося в Опішні та її околицях у період гітлерівської навали? А зараз Віктор Міщанин, виключно заради того, щоб перейменувати вулицю Партизанську у вулицю Музейну, ллє відра бруду на тих небагатьох своїх земляків, які у війну партизанили в навколишніх лісах? Бо дуже вже багато суперечностей в його статті. – Не було в Опішні таких партизан, на честь яких би можна було назвати одну з вулиць селища Партизанською, -категорично стверджує автор вищезгаданої публікації. І тут же цитує спогади свого земляка філософа Леоніда Сморжа з ненадрукованої ним книги: «…я всіляко намагався прилучитися до загальної метушні, брати в ній хоч якусь участь, виношуючи потаємну мету залишитися в партизанському загоні, із формуванням якого, в основному, й була пов’язана ця метушня». Тож, пане Міщанин, партизани в Опішні таки були? Далі, аналізуючи матеріали чергової сесії Малобудищанської сільської ради, на якій слухалося питання про участь у партизанському руху деяких мешканців села, Віктор Міщанин пише: «Висловлюю ряд зауважень до протоколу цієї сесії. Цікаво, що свідком виступав Іван Ткаченко… Він доводився братом Василю Ткаченку – довоєнному глинському голові сільради, якого, як партизана, повісили в Диканці». Так були в Опішні партизани? І чи навіть в честь одного, страченого німцями партизана, не може бути названа вулиця? Та Василь Ткаченко – не єдиний патріот, вбитий фашистами. З документів, на які посилається у своїй статті Віктор Міщанин, дізнаємось, що «примерно из 100 человек (точного числа не установлено), оставленных для подпольной и партизанской работы, 44 человека еще до оккупации района бросили отряд и эвакуировались или отступили с частями Советской Армии, 9 человек… в первьіе же дни оккупации были раскрыты и расстреляны немцами, 11 человек… были расстреляны в конце 1941 -начале 1942 годов. И только 5 человек остались живы». Так невже ті 20, розстріляних німцями, не заслуговують на пам’ять поколінь?

Що цікаво, у тому документі, який цитує у своїй статті Віктор Міщанин, є ще одна, заслуговуюча уваги, фраза: «Списки партизан-одиночек и советских патриотов, действовавших против немецких оккупантов в 1941-1 943 годах, прилагаются». Виходить, не тільки ті п’ятеро, про яких згадується вище, а були й інші?

Віктор Міщанин пише: «…багато чого я відчуваю інтуїтивно…Чимало вдалося за цей час віднайти матеріалів в архівах, але все ж їх не вистачає, щоб чітко, раз і назавжди розставити всі крапки над «і», вибудувати єдиний ланцюжок у цій «партизанській» історії». Але чи має право людина, яка тільки з архівних матеріалів намагається дізнатися правду про війну, покладатися на інтуїцію? Судити тих, хто загинув, хай навіть не вбивши жодного фашиста? Судити мертвих? Та, зрештою, паплюжити загалом і весь партизанський рух?

«У нас достатньо достойних земляків, іменами яких (а не на честь міфічних партизанів, в тому числі й глинських) ми можемо назвати вулиці», – цими словами Віктор Міщанин завершує свою статтю у «Голосі Зіньківщини».

З тим, що достойних земляків в Опішні, Зінькові, Глинську у пана Міщанина чимало, не можна не погодитись. Але саме тому й гинули наші діди і прадіди, захищаючи рідну землю, щоб їх нащадки змогли побудувати ще кращу країну, щоб на нашій землі з’явилися нові міста і села. Розбудовуйте, дерзайте, і давайте новим вулицям імена достойних своїх земляків. Не перекреслюючи і не паплюжачи історію.

І не забуваючи, що Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» був прийнятий з метою «недопущення повторення злочинів комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, будь-яких дискримінацій за національною, соціальною, класовою, етнічною, расовою або іншими ознаками у майбутньому, відновлення історичної та соціальної справедливості, усунення загрози незалежності, суверенітету, територіальній цілісності та національній безпеці України». Про партизанів у ньому не йдеться.

Бо Україна вже 15 років щороку згадує про них в День партизанської слави 22 вересня.

Нащадки партизана Тацюка Кіндрата Євдокимовича,

ЖДАНОВА Т. І., МИЛАШЕНКО С.О., КАНІВЕЦЬ Л.І.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>